Еон – всеосяжна вічність

В орфічній теогонії Еон-Вічність (від грец. aiwn = aei on – «століття», «вічність»), той, хто не старіє,  перебуває у першовитоків всього. Він виник ще до Хаосу, Ефіру, Ночі та інших богів, які передували народженню космосу. Еон-Хронос – триголовий дракон мудрості, Триєдиний Логос; це божество згадується у багатьох теогоніях, де він разом з Ананке-Неминучістю породжує все суще і керує силами часу та долі, що оберігають Всесвіт.

Плутарх говорив, саме Неминучість змушує благих даймонів, які заплямували свої руки кров'ю, і богів, які порушили присягу, перевтілюватись упродовж тридцяти тисяч років як смертні істоти усіх видів, змінюючи одне багатостраждальне життя на інше.

Еона часто зображують у вигляді крилатого юнака всередині зодіакального кола або змія, який кусає свій хвіст, що символізує одвічне повернення життя до першоджерел і космічні цикли часу, які змінюють один одного, обертаючись довкола вічності.

Еон-Хронос і Ананке уособлюють причинно-наслідкові зв'язки, що оберігають порядок, цілісність і єдність Всесвіту. Кожна причина передує наслідку: як у світі ідеальному – вічному, так і світі чуттєвому – скороминущому, але в обох світах все повертається до своєї причини. Ананке-Неминучість вершить суд над діяннями, і таким чином наслідки вчинків повертаються до того, хто їх скоїв; безсмертні душі, народжені вічністю, повертаються до своєї причини завдяки самопізнанню.

В орфічній традиції первородний Еон-Хронос в одній з іпостасей  ототожнюється з божествами Порос і Текмор, які уособлюють початок і кінець кожної речі, всього, що існує.

Порос – шлях, засіб, переправа – уособлює початок і шляхи становлення, які виникають у первозданних водах Хаосу, а Текмор символізує орієнтири й межі, завершення шляхів. У космології ці два принципи породжують і охоплюють всі рівні існування. Вони – альфа й омега сущого, початок, середина і кінець шляху еволюції космосу і всього, що в ньому існує.

Шляхи – це річища, по яких тече божественна енергія: воля, помисел і життя, яке створює і відроджує форми у просторі-часі. І наше життя – це шлях, який ми вибудовуємо у часі і просторі, всередині себе і назовні. Але ми не повинні забувати про межі, про призначення і горизонт, до якого необхідно прийти. Адже шлях – це засіб і спосіб досягнення мети. Для чого потрібні дороги, які ведуть у нікуди? І як досягнути мети, не знаючи шляхів, які ведуть до неї?

Якщо йти шляхами вічності, можна подолати всі труднощі, знайти вихід з будь-яких обставин. Це вічність веде нас у часі шляхами господніми, допомагаючи долати труднощі й випробовування, обирати те, що належно людині й споріднено з вічністю, аби не поневірятись, не блукати по життю наосліп, підкоряючись сліпим вимогам нерозумної частини душі.

В елліністичну епоху Еона-Хроноса стали ототожнювати з Кроносом – старшим титаном в теогонії Гесіода. На відміну від Кроноса, божества часу, що поїдав своїх дітей, Еон-Хронос символізує вічність, він нічого не потребує і нічого не знищує, уособлює Життя і причину кожного народження.

Кронос – всепоглинаючий час

Кронос – давній, всепоглинаючий час, що поїдає своїх дітей. Він володар всього, що народжується, зростає, занепадає і гине від нього народилися Ори – богині часу та пір року. Кронос володарює над кількісним виміром часу, над старіючим та безпомічним мирським часом, буденним і однорідним, що має свої вчора, сьогодні та завтра.

Згідно з міфом, Кронос боявся, що його владу повалить один із синів, і тому поглинав своїх дітей. Його дружина Рея, рятуючи наймолодшого сина – Зевса, дала Кроносу камінь, якого той проковтнув, а Зевса-Життя сховала у печері. Час Кроноса поглинає та знищує все, що виникло у часі. Але існує те, що йому непідвладно, – це Життя, яке, за платоніками, є самостійним принципом, енергією Абсолюту, що одухотворює все суще. Далі міф змальовує битву між Часом та Життям, між титанами, які уособлюють сліпу матерію, та богами, котрі символізують розумний, духовний принцип, що творить і оберігає макро- та мікрокосмос.

Після перемоги над титанами Зевс ув’язнив Кроноса у Тартарі – темній безодні, оточеній потрійним шаром мороку. Пізніше він звільнив його та призначив правителем Єлисейських полів, де панує вічна весна і живуть душі героїв та благочестивих людей.

У Тартарі душа страждає одночасно від мук Тантала, якого мучить голод та спрага чуттєвого життя; від мук Сізіфа, який безперервно робить марну роботу;  від мук Салмонея, котрий знемагає у нескінченному штормі пристрастей; і від мук Іксіона, прив’язаного до колеса, яке вічно обертається та кружляє душу поміж різних видів страждань.

Вічні муки душа зазнає у часі, а справжнє духовне щастя належить вічності. У якомусь сенсі Аїд і Тартар ми створюємо за життя, і він залишається з нами після смерті, доки не відбудеться очищення душі від хвороб, на які вона страждає.

Час – це середовище становлення душі. Коли душа втілена у часі, вона свідомо чи несвідомо обирає та створює умови свого існування. У світі чуттєвому, в печері становлення, про яку Платон розповідає у «Державі»,  душа-бранка може бути знерухомлена вадою, не знаючи іншої реальності, окрім світу тіней. Або ж вона може звільнитися від кайданів та здійснювати героїчну роботу сходження до справжньої реальності, вийти за межі Печери.

Якщо душа занадто захоплена чуттєвим та переймається ним, тоді її кайдани, викувані у вогні пристрастей та неправильних суджень, стають міцнішими, а її світ – темнішим та меншим. Печера перетворюється на Тартар, оточений потрійним шаром егоїзму, що затьмарює всі наші дії, почуття та думки; вона стає пеклом, де душі відбувають покарання за гріх гордині та зарозумілості, за образу богів та приниження людей.

Але Кронос-Час є володарем і інших земель, прекрасніших та приємніших – це Острови блаженних, що в Елліністичну епоху ототожнювалися з Єлисейськими полями, де панує вічна весна і куди Кронос приводить чисті та гідні душі.

Але ті, хто тричі
Пробувши на землі та під землею,
Зберіг душу свою чистою від усякої скверни,
Шляхом Зевса гряде до твердині Крона.

(Піндар, «Острови Блаженних»)

Значить час і поневолює, і визволяє. Душа вільна обирати, як розпорядитися собою і своїм часом: обираючи вади, недоліки і пристрасті, вона приковує себе до Тартару; здійснюючи героїчні вчинки, долаючи себе, вона долучається до блаженного життя.

Згідно з давніми теологами та філософами, епоха правління Кроноса була золотою добою, найщасливішим періодом в історії людства. Знаючи, що людина за природою слабка, Кронос призначив їй найкращих правителів – даймонів, божественних пастирів людського роду. Адже там, де панує смертне, а не божественне, важко оминути всіляке лихо. Згідно з Платоном, це стосується і держави, і людської душі, оскільки їхня нерозумна частина – мужня і жадаюча – стають причиною бід та страждань, породжуючи всі форми несправедливості та тиранії.

Якщо в душі більше заліза, ніж золота, тобто вона більше керується тиранічним, аніж божественним, нею править Арес, який вічно воює, та його діти – Страх і Жах. Така душа набагато нещасніша, ніж душа світла та чиста, яка прислухається до голосу благого даймону – аполлонічного начала, що зцілює, об’єднує та освітлює всі рівні душевного життя.

Якщо душа діє розумно, якщо вона зосереджена на духовному – світі ідей та цінностей, очистилась від усякої скверни, щоденно долаючи тяжіння земного, врешті-решт, вона знайде справжнє щастя єднання з божественним. Інакше кажучи, вона знайде свої острови блаженного та радісного життя, осяяні світлом мудрості та чесноти.

Отже, можна міцно прив’язати себе або до матерії, або до духу. У першому випадку душа перебуває у неволі, в іншому – вона вільна, і з власної волі повертається до Печери, аби допомогти іншим в’язням досягти звільнення.

Час, позбавлений аромату вічності 

Як ми керуємо власним часом? Чи використовуємо його на благо собі та іншим, чи нами володіють пристрасті, недоліки, нерозумність? Час, не облагороджений вічністю, стає руйнівним. 

Сьогодні на індивідуальному та колективному рівні ми спостерігаємо розпад, прискорення й атомізацію часу. Він не має ритму і напряму: різні частини життя рухаються з різною швидкістю, але вже не навколо вічності і не у напрямку вічного. 

Час, позбавлений ритму, стає роздробленим і рухається не плавно, а стрибкоподібно: то швидко, то повільно, розтікаючись брудними потоками по річищах повсякденності. Наш час подрібнюється, згущується довкола хибних цінностей і наших дрібних інтересів, які конфліктують між собою.

Те ж саме можна сказати і про наше життя. Без зв'язку з вічним його опановує жага чуттєвих переживань, воно втрачає структуру, точки відліку, цілісність і глибину. Все стає однаково значущим або незначним.

Ототожнюючи себе з тимчасовим, нестійким і дріб’язковим, людина й сама стає крихкою і хиткою, в’язнем швидкоплинного. Розпорошення часу і втрата основи, яка поєднує його частини в єдине ціле, призводить до роздробленості  ідентичності. Турбуючись лише про тілесне, людина втрачає почуття перспективи і сенсу, які понад короткочасні  інтереси. Бажаючи довгого фізичного життя, вона піклується про тіло всіма можливими способами. Вона боїться зморшок та сивини, не розуміючи, що старості притаманна своя краса, і заперечуючи факт неминучості смерті.

У чуттєвій культурі та культі чуттєвості немає місця для Бога і турботи про душу.

Ми старіємо, але не дорослішаємо, і гірше того, помираємо «голодними», не сповна наситившись прожитим життям. Нам здається, що життя не дало нам всього, що повинно було дати, тому ми не відчуваємо подяки до нього, до його вісників і дарувальників. У нас немає пам'яті, адже ми можемо згадати мало значущого, а тим паче того, за що слід подякувати.

Хіба можна говорити про пам’ять, якщо у житті не було рефлексії, діалогічності і споглядання, якщо ми весь час крокували безкінечними пісками пустого часу?

Коли людина позбавляє своє життя духовного виміру, час стає стерильним і глухим. Стерильний час не породжує і не підтримує життя, бо в нього немає ні опори, ні перспективи. Німий і глухий час не промовляє слова-Логоси, які створюють світ, налагоджують зв'язки, роблять невидиме видимим. Він безжиттєвий, як пустеля, і марно тече, як пісок.

Чому нам здається, що нам не вистачає часу? Короткі дні перетворюються в роки, роки – у десятиліття, протягом яких ми женемося за втраченим часом. Якщо нам так не вистачає часу, потрібно запитати: на що нам його не вистачає? На придбання речей, розваги, завершення незробленого? Або ж ми просто відчуваємо брак часу, тому що він розтікається, не маючи форми, спливає, присипляє й затуманюєсвоєю примарністю? Нам не вистачає часу, бо ми не володіємо собою, і тому не вміємо розпоряджатися своїм часом. 

Час – це таланти, з якими ми прийшли у цей світ. Не знаючи, що з ними робити, ми закопали їх у сухий ґрунт недбалості й поверховості, і тому опинилися у владі всепоглинаючого голодного часу.

Час порожній і час, наповнений сенсом

Рухатись – не означає вдосконалюватися. Рухаючись від однієї проміжної мети до іншої, гаючи свій час даремно, врешті, ми прийдемо до смерті, яку мислимо як зникнення, перетворення в ніщо. Ми не вважаємо смерть вінцем життя, Граалем, що зібрав усе прожите, все, що гідне вічності. Гонитва за часом і втеча від смерті – одні з головних характеристик нашого часу. Втеча від смерті – це втеча від турботи про себе, про свою душу. Обтяжена непотрібним, знеціненим часом, душа хоче відпочити від порожнечі, але боїться заснути. Страх перетворюється на безсоння, а безсоння – на понурий стан порожнього часу. 

Коли порожній час посідає трон вічності, життя перетворюється на безперервні сатурналії, де блазень виконує роль царя, а рабське зрівнюється у правах з аристократичним. Перетворивши своє життя на сатурналії, людина отримує свободу жити нерозумним, нестабільним і швидкоплинним життям на безперервних урочистостях помираючого часу.

Людині здається, що їй не вистачає часу одягнути всі маски та зіграти всі ролі у театрі життя. Вона розважається, поглинута грою, і не бажає, щоб та закінчилась, не хоче жити справжнім життям. Граючи, людина стає жертвою титанічних сил, які розривають час її життя на шматки. 

На відміну від життя-гри, споглядання життя має ритм і напрямок, центрує людину, звертає її погляд на дійсно важливі речі. Час, приділений священному дозвіллю, відрізняється від буденного часу, який ми витрачаємо на рутину, матеріальні блага, звичні душевні переживання і турботи. Грецьке слово «shole» спочатку означало «вільне проведення часу»; після Платона цим словом почали називати те, для чого потрібно використовувати вільний час: заняття філософією – істинну форму зайнятості.

Філософія – це золота нитка Аріадни, яка може вивести нас із лабіринту буденності.

Подібно до чернечого життя, в якому день починається і закінчується молитвою, заняття філософією починається не з думки, а з подиву, і перетворюється на гімн – молитву, звернену до богів і присвячену їм. 

Філософія – це спосіб молитви, це поворот всередину, до глибини. Присвячений їй час – це час Кайросу, наповнений сенсом, радістю єднання, надією, світлом духовного життя.

Кайрос – належний час

Кайрос, окрилений бог часу, який біжить нам назустріч, уособлює присутність вічності у людському часовому вимірі. У Давній Греції його зображали у вигляді оголеного юнака, який стоїть на кулі, У лівій руці він тримає ваги, а у правій – бритву. 

Кайрос – це юний, могутній час відновлення, сходження, єднання. Час-Кронос і Час-Кайрос уособлюють кількісний і якісний виміри часу. Перший вимірюється хвилинами і годинами, другий – інтенсивністю внутрішніх переживань і творчим натхненням. У цьому значенні Кайрос символізує не просто незвичайний момент буденного часу, а проникнення вічності у час Кроносу.

Кайрос – окрилений вісник вічності. На відміну від бога Гермеса, який несе звістки-логос, Кайрос приносить божественні енергії, що творять і животворять, відроджують і підносять. Час Кайросу – це час естетичного, філософського і містичного досвіду, доторку до Таїни та перевтілення у вісника Таїни.  

У метафізиці Плотина Єдине-Благо ототожнюється з Прото-Кайросом, причиною і можливістю вдосконалення всього сущого. Торкаючись Кайроса-Блага у належний час належним чином, душа переповнюється благом, виходить за свої межі, творить, а потім повертається до себе, знаходить себе. І у цьому пориві натхнення вона змінюється і змінює світ. 

Час для кожної речі

Натхнення перетворює хвилини на дні, а дні – на роки, і навпаки. Кайрос, немов алхімік, трансформує час, перетворюючи важке, нестійке, темне оливо буденного часу на осяяний, благородний час, на філософський камінь і еліксир вічного життя.

Кайрос уособлює належний, оптимальний час для кожної речі. Всьому свій час і кожному явищу під небом: є час сіяти і збирати врожай, час народжуватися і  помирати, час зустрічей і прощання. Є кайрос народження – момент, коли душа одержує тіло, щоб вирушити в подорож рікою часу; і є кайрос смерті – момент відділення душі від тіла. І якщо виконано все, що належно було, навіщо жити? Просто  для того, щоб жити?

Будь-яке нехтування належним часом обертається драмою або навіть трагедією втрачених можливостей.

На рівні історичного часу Кайрос знаменує точки повороту, події, що сприяють народженню, розвитку і загибелі цивілізацій; на індивідуальному рівні він уособлює час сприятливий і прекрасний, час перемог і звершень, прозрінь і перетворень. Час Кайросу не має тривалості, годин, днів, років і століть, хоча він може охопити всі ці міри часу.

Здобути чесноту і мудрість

Час Кайросу рухається нам назустріч, і якщо його не впіймати, то навіть Зевс не поверне втрачений момент. Це унікальні миті, коли неможливе стає можливим, коли доля відкриває перед нами двері – і в нас немає часу на роздуми й вагання.

«Він сказав нам, що крила на його ногах свідчать про його стрімкість, що пори року переносять його і він рухається через всю вічність; щодо його юнацької краси,  вона завжди доречна і своєчасна, і що Кайрос (Можливість) – єдиний творець краси, і той, чия краса зів'яла, не має нічого спільного з природою Кайроса (Можливістю); він також пояснив, що чубчик на його чолі вказує на те, що, його легко зловити, коли він наближається, але коли він пройшов повз, час діяти втрачено, і якщо можливістю (Кайросом) нехтують, її не повернути».
Callistratus, Descriptions

Бог Кайрос вважається молодшим із синів Зевса, однак, за Гесіодом, ця роль відведена Гераклові, який, звершивши дванадцять подвигів, отримав право жити на Олімпі й одружитися з Гебою, богинею вічної юності. Час Кайроса-Геракла – це час подвигів, завдяки яким створюваний нами всесвіт стає більш гармонійним, цілісним і прекрасним. 

Ненастанно будувати свій внутрішній космос, найпрекрасніше з наших творінь – це нелегка справа, і вона не під силу волі, розсіяній часом, роздробленій серед  безлічі швидкоплинних цілей. Як сказав Будда, легше перемогти тисячу армій, ніж завоювати самого себе. Аби вибороти чесноту і мудрість, потрібно пробудити у душі вічність, бо лише вічне в людині здатне здійснювати подвиги, створити своє небо й усіяти його зірками.

Планувати подвиги і народжувати прекрасне

Головний герой п'єси Григорія Горіна «Найправдивіший» сказав, що подвиги необхідно планувати, і в цьому є частка правди. Планувати подвиги – значить бачити Кайроса, який вічно біжить нам назустріч і вислизає від нас, постійно перебуває поряд з нами й дає нам шанс вивищитися тут і зараз, побачити речі з перспективи божественного та діяти належним чином.

Планувати подвиги – значить створювати можливості і шанси для росту та змін. Героїчне в нашій душі шукає можливості здійснитися, біжить назустріч часу Кайроса, щоб, зустрівшись з ним, стати Кайросом-Гераклом – перемогою духу над матерією, часом слави.

Час Кайроса – це миті, коли душа, вагітна сенсом, звільняється від своєї ноші. Як говорить Платон, це звільнення завжди відбувається у присутності прекрасного.

Кайрос – єдиний творець краси. Краса завжди своєчасна, і принагідний час творить її, відсікаючи зайве, врівноважуючи, надаючи всьому потрібну міру і гармонійно поєднуючи частини. Красі не властиві нестача та надмір.

Кайрос уособлює правильну міру – поєднання належного і можливого. І це одне з визначень філософії. Перше і найважливіше, чим опікується філософія, – всьому знати свій час. Філософія вчить людину відповідати своїй природі, вимагати від себе належного і можливого. Нерозумно хотіти від себе того, що нам не під силу, а робити менше – ознака духовної і моральної ліні, бажання залишатися у просторі психологічного і ментального комфорту.

Для філософської роботи не буває негожого часу. Духовні зусилля здійснюються тут і зараз, бо для зцілення душі не буває «потім». Тут і зараз ми осмислюємо минуле і обираємо майбутнє. Кожна мить – це можливість робити себе кращими, подолати нудьгу, прислухатися до голосу розуму і совісті, подарувати комусь турботу і радість і, врешті-решт, поговорити з Богом, почути його поклик і стати його логосом у цьому світі.

Автори: Антон Мусулін