Філософія — це не інтелектуальна система чи розмірковування. У давнину, на Сході та Заході, вона завжди була життєвим шляхом, тим шляхом, що веде від незнання до світла, від Матриці, від ілюзії до реальності нірвани. У цій статті ми співвіднесемо цей шлях із відомим твором Джозефа Кемпбелла «Подорож героя» і побачимо, що вони мають багато спільного.

ЩО ТАКЕ «ПОДОРОЖ ГЕРОЯ» ДЖОЗЕФА КЕМБЕЛА?

Якщо говорити дуже просто, то це наративна структура, що складається з трьох частин: 

1. Від’їзд героя;
2. Випробування героя;
3. Повернення героя до звичайного світу.

Цю структуру ми бачили в багатьох фільмах, вона присутня в міфологіях світу всіх континентів.

Джозеф Кемпбелл відкрив і дослідив «мономіф», дійшовши висновку, що всі міфи про героїв засновані на одному життєвому процесі. Кожен герой починає свою подорож зі звичайного світу, де всі можливості є потенційними, але нереалізованими, і залишає цей світ, щоб пройти через випробування. На своєму шляху він стикається з монстрами, драконами, відьмами та людожерами, знаходить меч, талісман чи чашу Грааля. І завжди повертається до звичайного світу, щоб за допомогою дару, отриманого від неба чи богів, втілити кращий світ: чи то завдяки цілющим здібностями, чи через заснування міста, чи через встановлення законів. Таким чином, з погляду на структуру мономіфу, подорож героя та вічна філософія є абсолютно однаковими. 

ЩО МИ НАЗИВАЄМО ВІЧНОЮ ФІЛОСОФІЄЮ?

Це пошук мудрості, що властивий для всіх культур і народів світу та на всіх континентах. Вічна філософія не є особливою лише для Заходу та Європи. Вона і єгипетська, і індуїстська, і буддистська, і грецька, і доколумбова.

Ми розуміємо, що чоловіки і жінки всіх часів прагнули зрозуміти великі таємниці всесвіту: що таке життя, що таке смерть, що таке космос, що таке планети і зірки; який зв’язок між Богом, Божеством, або Чистим Духом, і проявленим світом; що за межами смерті?

Це стосується всіх, людей різних народів і культур. Ми навіть можемо спостерігати, що діти, коли народжуються, а точніше, коли народжуються до свідомого життя, ставлять подібні запитання. Коли помирає дідусь або заходить сонце, куди поділося сонце, куди подівся дідусь?

Таким чином, вічна філософія проявляється у всіх світових релігіях та в житті кожної людини, чоловіка чи жінки, які шукали та знаходили певні відповіді на ці універсальні запитання.

ЯК ПОДОРОЖ ГЕРОЯ ПОВ’ЯЗАНА З ПОШУКОМ СЕНСУ ЖИТТЯ, ПРО ЯКИЙ ІДЕТЬСЯ В ВІЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ?

Зв’язок полягає у спільній структурі. Філософ, який прагне віднайти сенс життя, повинен повторити шлях героя: вийти з комфортної зони, відважитися перейти поріг незнаного, зійти в безодню невігластва і визнати свою вразливість перед великими таємницями й загадками життя. І тому філософ починає зі знаменитого вислову Сократа: «Я знаю тільки те, що нічого не знаю».

Це можна описати як занурення в глибини невігластва та визнання власних обмежень, прояв глибокого і щирого смирення. Це стан, що спонукає нас звертатися до життя з питаннями про великі таємниці та шукати відповіді на важливі питання, які ми прагнемо отримати.

Джозеф Кемпбелл стверджує, що всі міфи побудовані за однією і тією ж структурою.

ЯКІ МІФИ ПОВ’ЯЗАНІ З ВІЧНОЮ ФІЛОСОФІЄЮ, ЯКА ВИХОДИТЬ ЗА МЕЖІ ВСІХ КУЛЬТУР І РЕЛІГІЙ?

Так само ми бачимо, що філософ, виходячи за межі різних релігій, культур і філософій, ніби залишає свій звичайний світ. Він повинен залишити свої культурні переконання, усталену релігію, піти набагато глибше  і спробувати заглибитися в себе через певні техніки, через внутрішні пригоди. Це можливо завдяки навчанню, через таємні, забуті книги, а також через зустріч із наставником, як у подорожі героя, який був би вчителем філософії і який не несе, не тягне й не примушує, а лише показує ті споконвічні, прабатьківські мапи, які дозволили людському розуму чи душі звільнитися від формальних зв’язків, навіть фізичних, тілесних, когнітивних і культурних, щоби полетіти.

Саме тому Платон говорив нам, що людська душа є крилатою істотою, і ті техніки, ті філософські вчення дозволяли душі повернути втрачені крила.

Тому ми вважаємо Платона одним із вічних філософів. Він також показує нам філософа як героя, який повинен їхати на колісниці, запряженій білим і чорним конем, який повинен пройти шлях до виходу з дна печери, долаючи випробування, перешкоди, труднощі, щоб вийти на сонячне світло і врешті-решт споглядати реальність.

У вічній філософії мислителі стверджують, що досягнення такого знання, такого гнозису, можливе, однак це вимагає трансформації або трансмутації самого філософа.

ЯКІ Є ПРИКЛАДИ МІФІВ ЧИ ІСТОРІЙ, ЩО ВІДПОВІДАЮТЬ МОДЕЛІ ПОДОРОЖІ ГЕРОЯ?

Саме міф про печеру є гарним прикладом, тому що він пов’язаний із мандрівкою героя: вихід зі звичного світу, випробування або труднощі, контакт зі світом богів, реальністю, щоб потім повернутися до звичайного світу. Отже, в міфі про печеру ми чітко бачимо, як вічна філософія поєднується з мандрівкою героя. І таких прикладів можна навести багато.

Ми можемо говорити про неоплатоніків, таких як Плотін, який також говорить нам про це сходження душі, свідомості або розуму, шляхом пошуку краси спочатку в фізичних об’єктах, а потім в ідеальних — ідеях, чеснотах, внутрішніх силах людської душі; і нарешті, спираючись на них, душа з’єднується з Богом, з божественним, щоб повернутися, як каже Плотін, у цей світ, що внизу, щоб зробити цей шлях доступним і корисним для решти людей.

В індуїстській Бгаґавад Ґіті ми також знаходимо той самий епос, ту саму подорож, де герой Арджуна, завдяки своєму наставнику Крішні, який є втіленням божества, проходить через пекло боротьби — боротьби проти тих, кого він знав, проти родичів, і після боротьби він може зрозуміти закони життя, правильної дії, дії без прив’язаності, і він може звільнити свою душу, свою свідомість, від світу сансари — світу звичайного, світу протилежностей. Таким чином він буде здатним сприйняти божественне в собі, а потім повернеться після цієї ініціації до звичайного світу і поставить цей дар на службу людству.

ЯКА РОЛЬ АРХЕТИПІВ У ПОДОРОЖІ ГЕРОЯ, І ЯК ВОНИ ПОВ’ЯЗАНІ З ПОШУКОМ ІСТИНИ ТА МУДРОСТІ У ВІЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ?

Варто уточнити, що є два типи архетипів. Перший тип — це божественні, або платонівські архетипи, такі як добро, справедливість, краса та істина. Герой, природно, шукає і робить кроки до цих універсальних архетипів, щоб спочатку усвідомити, що для цього необхідне зусилля, а потім трансформуватися відповідно до них і якимось таємничим чином, знявши всі нашарування, відкрити, що чиста сутність людської істоти — це герой, який у своїй сокровенній чистоті зроблений із тієї ж субстанції, що й боги. І врешті-решт цей герой стане божеством, самим богом.

Платонівські архетипи виступають як магніти або потужні притягувачі, які спрямовують нас по шляху, тому що вони є метою. Однак існує інший тип архетипів — юнгіанські архетипи аналітичної психології, які схожі на олімпійських богів. Ці архетипи, або боги, мають світло і тіні, вони мають чесноти і вади, їх можна було б вважати психічними, психологічними архетипами, або архетипами душі світу.

Як і філософ, так і герой Джозефа Кемпбелла, стикається з цими психологічними архетипами. Що це означає? Те, що філософ у своїй глибині має боротися з архетипом бога, втіленим у Зевсі, з його світлою і темною стороною. Тобто прийняти закон, підкоритися закону і волі, але водночас він також має кинути йому виклик, побачити негативну сторону сліпого підкорення закону. Що стосується архетипу великої богині, так само він повинен підкорятися йому, любити та інтегрувати його, але також і відкидати частину сліпої власницької, задушливої любові, що стискає в обіймах аж до смерті.

Бачимо, що існують два рівні. Перший рівень — героїчний чи психологічний, на якому ми боремося з архетипами колективного несвідомого, психологічними архетипами; другий — платонічний, або духовний рівень, де ці архетипи вже очистились, і тепер вони вже є самим добром, красою, справедливістю та істиною.

В кінці герой або філософ досягає свого апофеозу, що з давньогрецької означає «становлення божественного», і це схоже на досвід філософів усіх вічних філософій, таких як неоплатонізм, буддизм або ісламський суфізм.

Всі філософи різних звичаїв, культур і релігій більшою чи меншою мірою переживали цей апофеоз, який завжди викликає опір серед традиційних релігійних кіл. Чому? Тому що саме в цей момент філософ або містик усвідомлює, що він та Бог — це одне й те ж. Це божественне перетворення героя присутнє в усіх міфах універсальної міфології.

Це божественне перетворення також супроводжується низкою небезпек і саме по собі є випробуванням. Це означає, що пригоди філософа або героя на цьому не закінчуються. Він повернеться до звичайного світу, щоб застосувати у повсякденному житті цей вищий досвід та своє усвідомлення. Але він не залишиться там назавжди. Він повинен буде неодноразово повертатися до надзвичайного світу, до божественного, і до звичайного світу доти, доки вся його людська природа не пройде через катарсис та не досягне чистоти.

Вічна філософія, як показують піфагорійці, неоплатоніки чи стоїки, вважає, що людина має спорідненість із тваринами та біологічною частиною природи. Це не вважається чимось поганим, але людина має здатність, владу та можливість звільнитися від цих базових або тваринних інстинктів, які потрібно приборкати. Це як  «приборкати тигра» або «приборкати дракона», щоб використати ці предковічні, тисячолітні, теллуричні сили для побудови цивілізації та людсько-божественної свідомості.

ЯК ЛЮДИ МОЖУТЬ ЗАСТОСУВАТИ ПРИНЦИПИ ПОДОРОЖІ ГЕРОЯ ТА ВІЧНУ ФІЛОСОФІЮ У СВОЄМУ ЖИТТІ?

Ми могли б сказати: «Шукайте свою філософську школу, шукайте будинок філософів поруч із вами, школу чи традицію, яка з’єднає вас із потребою дисципліни, виходу із зони комфорту!»

Почати можна з дослідження класичних книг філософії, які завжди допомагають підняти рівень свідомості та вказують на шляхи поведінки, якими можна почати йти.

Ми завжди знайдемо такі поради, як наприклад, у буддійському шляхетному вісімковому шляху праведності або в єврейській каббалі, або в стоїчній філософії, тому що ці філософії вимагають від нас насамперед пройти етичний шлях.

Тобто насамперед слід зосередитися на повсякденних звичках, які потребують виправлення через мораль та етику, дотримуючись низки філософських настанов, що дисциплінують нас і допомагають змінювати звичне життя. Далі йде власне філософська частина, яка полягає в контакті з цими законами природи і з цими золотими заповідями, універсальними заповідями, які дуже важко прожити і втілити в життя, але які є маяком, тим світлом, що веде філософа. І врешті-решт слідує духовний вимір.

Можна сказати, що на першому місці стоїть моральне чи етичне, на другому — філософське, а на третьому — духовне, містичне чи сакральне.

Мара випробовує Будду, деталь, поч.10ст.

Філософиня Делія Стейнберг Гусман у своїй праці «Герой повсякденності» говорить нам про ці три рівні: спершу ми повинні бути героями у повсякденному житті, щодня наважуватися на відвагу в дрібницях, виходити з зони фізичного, емоційного та ментального комфорту з твердим наміром стати такими героями. Ми насправді є героями в повсякденному житті, але не наважуємося так жити. Джозеф Кемпбелл говорив про важливість «слідувати за покликом», слідувати за покликом богів.

ЯК ЦЕ ПОВ’ЯЗАНО З ДУХОВНИМИ ПОШУКАМИ ВІЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ?

У духовній філософії, вічній філософії, є цей заклик до пробудження, до виходу з відомого. На жаль, ми знаємо, що цей заклик виникає через біль. Чому? Тому що людина має схильність до інерції, до комфорту. І біль стає універсальним механізмом природи, «засобом пробудження свідомості», як кажуть буддисти.

Отже, хвороба, смерть близької людини, велика втрата, необхідність змінити роботу, місто чи країну — це різновиди болю, який, в тому разі якщо ми філософи і якщо про це пофілософуємо, може бути використаний як дзвінок до пробудження. В такий спосіб, біль та страждання перетворюються на той будильник, який дозволить нам вийти з зони комфорту.

Те саме сталося і з царевичем Сіддхартхою: він отримав заклик вийти з зони комфорту, залишити свій палац, розкоші та задоволення. Заклик до нього прийшов через болісне потрясіння, коли він вперше зіткнувся зі старістю, побачивши старого, що прогулювався поза мурами палацу; побачив смерть, натрапивши на тіло, яке збиралися кремувати; зіштовхнувся з хворобою…

Ці три провидіння є символічним, архетипним, або героїчним способом, сказати нам, що якщо ми скористаємося нашим тісним зв’язком із хворобою, старістю чи смертю, вони нам послужать, щоби сказати: «Досить! Я не хочу більше комфорту, я не хочу повторюваних днів, не хочу, щоб все повторювалося знову, як вчора і позавчора, я ситий по горло цим життям. Хіба не можна жити по-іншому? Хіба немає іншого способу жити? Хіба немає чогось кращого?» Ось так, із цим «досить!», із цим «я не хочу більше страждати!» пробуджується герой.

Іноді це тонке, екзистенційне, глибоке страждання. Багато страждань викликають і новини про те, що відбувається у світі, який щоразу стає все божевільнішим та розгубленішим, де уряди і політики, замість того, щоб захищати та допомагати своїм народам, сприяючи миру між ними, сприяють війнам та розділенню, корупції, і самі є прикладом корупції, зла, браку порядку та нездатності планувати майбутнє.

Тож скористаймося всіма тими впливами на нашу свідомість, які спричиняють погані новини «засобів дезінформації», щоби прокинутися і сказати: «Досить, я більше не хочу жити в комфорті чи конформізмі». Ось тоді у нас всередині прокинеться герой.

З ЯКИМИ ТИПОВИМИ ПЕРЕШКОДАМИ ЧИ ВИКЛИКАМИ СТИСКАЮТЬЯ ЛЮДИ НА СВОЄМУ ШЛЯХУ ГЕРОЯ? ЯК ВОНИ МОЖУТЬ ЇХ ПОДОЛАТИ У СВІТІ ВІЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ?

Епіктет, видатний філософ-стоїк, сказав би, що перешкод багато. Ми подібні до Геракла чи боксера, нам доведеться багато тренуватися, бо перешкодами є лінь, страх, ненависть, суспільна думка, сором, засудження тими, хто не поділяє героїчних ідеалів.

Тобто перешкоди, якщо їх коротко описати, подібні до тих, що має олімпійський чемпіон. Він повинен боротися з лінню, комфортом, із тим, що вже досягнуто, із тим, щоб задовольнятися отриманими призами; і цей олімпійський чемпіон, як сказав би Епіктет, повинен боротися з самим собою, особливо, з власними внутрішніми силами, які паралізують або затьмарюють розум.

Перешкоди завжди є внутрішніми, а не зовнішніми. Справжній герой повсякденності бореться з самим собою і бореться зі своїми внутрішніми ворогами, а не зовнішніми, які є лише відображеннями його власного внутрішнього життя, яке він ще не опанував.

Це запрошення розвивати цього внутрішнього героя — не проти когось ззовні, хоча ззовні, звісно, є несправедливість і корупція. Епіктет сказав би, що це не від нас залежить, це не наша проблема. Проблема не в боротьбі з імператором, не в боротьбі з несправедливими законами, які диктує корумпований імператор — в нас є набагато ближча сфера, між однією рукою та іншою, яку ми можемо охопити власними силами. Це сфера повсякденного життя і тотальної внутрішньої війни, проти наших власних темних внутрішніх сил, якими є зневіра, нестача віри та переконань, комфорт і міщанство в абсолютно антиутопічному, хворому і патогенному суспільстві.

ЯКЕ КЛЮЧОВЕ ПОСИЛАННЯ ДЖОЗЕФ КЕМПБЕЛ ТА ЙОГО ВІЧНА ФІЛОСОФІЯ МОЖУТЬ ЗАПРОПОНУВАТИ ТИМ, ХТО ПРАГНЕ ГЛИБШОГО РОЗУМІННЯ СЕБЕ ТА НАВКОЛИШНЬОГО СВІТУ?

Я не знаю, але можна було б спробувати узагальнити все це одним реченням: «Ти — герой, у тебе всередині величезна сила, незалежно від того, чоловік ти чи жінка, незалежно від твого віку, де б ти не був, в якій би країні не перебував. Всі країни мають проблеми, просякнуті конфліктами, розбіжностями, браком любові, браком братерства між людьми. І де б ти не був, ти — герой. Це ніби послання: «Прокинься, будь ласка!», і нехай нас стає все більше. Прокинься!

Переклад Роберта Павловського

Автори: Ектор Гіл