СИМВОЛІЗМ ЗЕМЛІ

Символізм Землі в культурі Кукутень-Трипілля, скіфів та слов'ян

З року в рік люди спостерігали одне і те ж: засипання і пробудження природи. Лише згодом це лягло в основу міфу, який втілював циклічність людського життя, а найбільшу увагу акцентує на його фінальній стадії, що переходить у початкову (сюжет новорічного міфу). Ці уявлення лягли в основу календарних міфів.

Календар язичницьких культів базувався, по-перше, на чотирьох сонячних фазах: зимове та літнє сонцестояння, весняне та осіннє рівнодення (останнє приурочувалося до свята врожаю). По-друге, складався із сезонних аграрних обрядів, частина яких згодом була приурочена до християнських свят.

Образ божества Землі мав свої особливості в різних культурах:

- Земля-Батько для давніх єгиптян;

- Земля-Творець для шумер;

- Земля як жива істота для скандинавів;

- Земля-Мати для давніх греків.

В культурах давньої України, як і в багатьох культурах світу, прослідковується культ Матері-Землі та циклів Природи, що співвідносяться із зірковими циклами, та небесним принципом.

Суть поклоніння була в благоговінні перед стихією, в яку ховається насіння життя і яке відроджує його до нового буття.

Атрибутами Богині-Матері є:

- Змії (у цьому випадку хтонічний символ) (богиня Апі у скіфів, Велика Богиня-Мати у трипільців);

- Місяць (частково як космічне божество, Велика Богиня-Мати у трипільців);

- Фігурки з глини з вираженими жіночими формами (родючість) (Велика Богиня-Мати у трипільців);

- Скульптури, які мають похоронний характер, що пов'язано з іншими атрибутами Богині-Матері, як дає притулок у годину смерті.

Елементи культу родючості простежуються у різних формах релігії, зокрема у культі предків та похоронному культі.

Скорчені поховання імітували позу ембріона в материнській утробі, в якій під час пологів перебуває померлий - зародок нового життя. Цей обряд передавав ідею реінкарнації.

Ідея кремації пов'язана з уявленнями про життєву силу, її незнищенність та вічність. Але тепер їй знаходять нове місце - небо, куди душі померлих потрапляють з димом похоронного багаття.

Ідея неба, заселення неба душами своїх предків (а не лише на землі), очевидно, пов'язана зі зростаючою роллю неба, небесної вологи, яка характерна для всього землеробського періоду.

Поховання у формі курганів пов'язані з ідеєю посмертного життя. А напівсферичні насипи, ймовірно, відображають уявлення про три горизонтальні яруси Всесвіту: верхній світ, середній земний ярус, підземний світ мертвих. Курган зображує середній ярус - земний, і є моделлю світогляду видимого земного простору.

Ці форми співіснували та були пов'язані з ідеєю культу предків. Поховання предків у землю могло означати, по-перше, що вони ніби охороняють земельні уділи племені ("священна земля предків"), по-друге, що вони сприяють народженню силі землі.

Один з образів Матері-Землі - піч, що в ритуальному вигляді символізує перетворення мертвого на живе, через образ перетворення холодної та неїстівної суміші борошна з водою на теплий і смачний хліб.

Моделі святилищ та печей мають культовий характер випікання хлібів та приготування борошна. А трипільські моделі святилищ - це безперервні жертвопринесення хлібів.

Хліб, що випікається у священній печі, - це сама людина, яка померла і перемагає смерть у жертовному вогні, що підносить до неба. Розділення такого "обрядового хліба" означало підготовку до перемоги над смертю, запоруку того життя, яке проросло з зерна, що померло в землі, давши колос нового хліба.

Цей обряд і досі існує в православній традиції.

Кукутень-Трипілля

Одну з провідних ролей у релігійному житті трипільців відігравав культ Великої Богині-Матері. Є підстави вважати, що йому передував культ двох Великих Богинь, який зародився з культу обожнених тварин-близнят, двійні небесних лосиць-олениць.

З розвитком землеробства, коли найважливіша проблема плодючості пов’язується з жіночим началом, жінка ототожнюється із землею, а її вагітність уподібнюється процесу визрівання зерна у ґрунті, принцип парності переноситься на головне божество неоліту – Велику Богиню-Матір.

Велику Богиня-Матір вшановували не лише як помічницю жінок та подательку врожаю, але і як космічну істоту, прародительку Всесвіту. Про переростання Великої Богині-Матері у космічне божество свідчать зображення на жіночих скульптурках спіралей, які символізували згортання та розгортання активності Сонця, Місяця, зірок та інших космічних структур.

У релігійному житті трипільців жіночі скульптурки Великої Богині, крім надання плодючості жінкам, родючості зерну, небесної вологи для землі, сприяли відродженню життя померлих у новому вимірі буття та були захисницями храму.

Скіфи

Про богів ми знаємо з писань Геродота, який вказував: “Богів вони шанували лише таких: найбільш за всіх - Гестію, потім Зевса і Гею, яку вважають га дружину Зевса”.

Скіфською Геєю є богиня Апі. Папай (Зевс) був творцем світу і людей, богом родючості, грізним небесним громовержцем.

Апі символізувала родючу землю, від священного шлюбу якої з небом народилося усе живе. Шлюб неба як чоловічого початку із землею, як початком жіночим, має загальноіндоєвропейський міфологічний мотив.

Мабуть, Апі — хтонічне божество, втілення нижнього світу, що підтверджується її змієподібним виглядом, іноді зображена змієногою. В той же час вона — стихія (земна і водна), що породжує. Апі — прародителька скіфів.

У скіфів існував обряд священного орання (традиція обрання тимчасового "царя").

Один з елементів цього свята - сон царя біля святинь, який був різновидом священного шлюбу, метою якого було запліднення землі. Це ніби відтворювало перший шлюб героя-прабатька та божества землі, яке його породило. Цар, який заснув біля золота, тим самим визначав свою долю, оскільки відповідно до архаїчного мислення, сон уявлявся як прелюдія смерті, тимчасова смерть. випробування, а сон − порушення табу, що призводить до смерті.

Це обряд помираючої та воскресаючої природи, оновлення її сил, які уособлювалися "священним царем”, а також оновлення усього життєвого циклу у природі та суспільстві, початок нового життєвого циклу.

Слов’яни

Мати-Сира Земля – богиня землі, яка не мала чіткого антропоморфного втілення.

Відоме народне закляття: “Ти, Небо, - батько, а ти, Земля, - мати!”.

Небо виступало як чоловіча запліднююча сила, що проливає на землю своє тепле проміння і життєтворний дощ, а Земля приймає ту теплінь навесні у своє лоно і згодом народжує плід.

Мати Сира Земля дружина всемогутнього Рода (Творця Всесвіту), який надає їй життєдайної сили. Земля – годувальниця, вона джерело сил і здоров’я.

Для слов’ян Земля окремою вираженою богинею не стала, хоч і надзвичайно поважалась.

З богинею Землі була повязана Макош - велика богиня долі, домашнього господарства і достатку, милосердя, жіночої працелюбності та майстерності, родючості та животворної жіночої сили.

Мокоша – посередниця між небом і землею. На весняних ритуальних рушниках вона завжди зображувалася з піднятими руками до неба, до джерела тепла і вологи. А на літніх рушниках руки богині опущені до землі, що породила зерно, яке готове до нового врожаю.

Макош – покровителька дощів та весняних обрядодійств.

Мати – Сира Земля – вважається не лише втіленням родючості, але й символом святої пам'яті предків. Вважається, що у потойбічному світі зусиллями покійників вона наповнюється життєдайними силами.

В Україні збереглася клятва цілувати землю або класти собі грудочку землі на голову, і така клятва вважається священною.

Авторка: Слухачка/ волонтерка Нового Акрополю, магістриня архітектури Анастасія Кисельова.