Поняття безмежності для нас є чимось незбагненним.
Оскільки наш розум вельми обмежений, то, уявляючи собі щось вище за себе, він розгублюється, туманіє і відмовляється промце думати.
Та ось вона, безмежність, за якийсь крок – що позаду, на надійній тверді Землі, що високо в небі, всіяному зорями – нашими орієнтирами...
Ми знаємо, що ця таїна велика і незглибима, але наша безмежність – це не порожня таїна; зорі мерехтять, і хоча знаходяться вони на такій відстані, що навіть важко собі уявити,
слугують нам підтримкою, точкою опертя у круговерті зовнішнього простору.
Можливо, як казали за часів Середньовіччя, зорі – це не ліхтарі, що їх Бог розставив на небі, щоб світити людям.
Наука вже дала свою суху і безапеляційну відповідь щодо цього, а здоровий глузд підказує нам, що Бог не може марнувати свою енергію, щоб якісь нікчемні люди не заблукали вночі.
Але, попри цю логіку, ми відчуваємо, що зорі – це світила, які Майя запалює у Всесвіті як знаки Життя.
Зорі теж живуть, як живемо ми... Але вони сяють, химерно ряхтять і, перепускаючи через себе світло, означують своє існування.
Кожна яскрава цятка на нічному небі – це Життя, що пульсує, Життя велике, розумне, свідоме і величніше, ніж наша мізерна плоть,
що мусить вдаватися до різних вивертів, щоб не згинути в темряві.
Майя пишається своїми зорями, тож і запалює їх щоночі задля краси та мрій людей, які досі не навчилися поринати в безмежність.
Ці яскраві крихітні цятки, що з’являються в небі, свідчать про нашу мализну. Вони привертають нашу увагу до марноти людей,
котрі претендують на панування у Всесвіті за допомогою якихось нікчемних апаратів, що їх вони навчилися конструювати.
Річ не в тому, що людина не має потенційних можливостей злетіти в Космос, але не гоже вважати, що вже досягнуто того, що досі годі пояснити.
Не гоже нам почуватися панами, не переставши бути рабами.
Що таке Земля, попри її незліченні внутрішні таємниці, її гори, її флору, фауну і людей, які її населяють, порівняно з тими іншими, незліченними світами,
що пульсують в таїні нічного безгоміння? Нам Земля видається великою, але це лише піщинка пилу у вигляді планети посеред безмежжя.
Щоб розвиватися, слід зайняти своє місце.
Ми вже не сумніваємося в існуванні інших світів та життя на них.
Ми усвідомлюємо існування інших світів, бо ми їх бачимо. Ми знаємо, що вони реальні і наділені розумом, бо про це свідчать деякі закони, які нам вдалося відкрити.
Тому цілком імовірно, що в тих світах живуть подібні до нас істоти, які перебувають на нижчому або вищому ступені розвитку, ніж ми.
Чом би й ні? Нам важко уявити такого недолугого і малосилого Бога, який створив би Життя тільки на одній-єдиній планеті.
Нам важко уявити і те, що людина – це єдина істота, гідна життя у незглибимому безмірі. Чи, може, ми такі довершені, що заслужили на таке?
Перед цими великими таємницями Майя бавиться з нами в астронавтів та чужопланетян. Пробуваючи в матеріальному світі, ми віримо,
що відкриваємо невідоме, запустивши в космос кількоро міжпланетних кораблів. Власне, нам байдуже до нових відкриттів.
Хіба що форми життя на інших планетах вищі і досконаліші за наші, що дуже прикро.
Ніхто вже не хоче обстежувати свою планету, адже куди цікавіше рушити в міжпланетну подорож, але не для того, щоб розгадати таїну зірок і тамтешнього життя, а з метою завоювання.
Іноді Майя сіє серед нас страх, являючи нам «чужопланетян» там, де немає нічого, крім тіней і невідомих нам форм.
Коли якась людина поводиться химерно, ми вже ладні вбачати в ній фантастичного прибульця з іншої планети.
Курйозно, але люди бояться насельців тих інших планет. Ми завжди уявляємо їх як бридких, страхітливих і потворних створінь, але водночас за розумних,
більш розвинених, з високим інтелектом. Навіть більше. Те, що ми вважаємо їх жорстокими, небезпечними істотами, які прагнуть поневолити нас,
є очевидно психологічною проекцією, адже саме так ми поводилися б з чужопланетянами, якби звоювали їх.
Тільки Майя знає справжню таємницю: це ми чужопланетяни із зорями-очима та бентежною душею, що мов у тумані бачимо безмір у дзеркалі Майї
Автор: Делія Стейнберг
