ПРИЙМАТИ ЖИТТЯ ПОЗА ЖИТТЯМ

15 травня 2024

Автори: Sukesh Motwani

Коротка ніч будить мене від сну,

що здавався таким довгим.

Яю (Yayu, 1783)

Даний текст — особисте невеличке розслідування мого страху смерті; страху моєї смерті, що насувається, а також неминучості смерті близької людини. Ця подорож почалася вісім років тому з неочікуваної смерті моєї матері. Деякий час потому, обмірковуючи цю подію та свій стан, я за допомогою психотерапевта дійшов висновку, що травма, викликана смертю близької людини, може спричинити іпохондрію. Однак тривога щодо власного здоров’я та неминучого фіналу, що послідувала за цим відкриттям, підштовхнула мене дослідити природу мого «особистого» Я, страх втратити цю ідентичність, а також ілюзію того, що смерть — це кінець. Пандемія змусила нас ще більше звернути увагу на беззаперечну смертність й оцінити параметри нашої ідентичності в цей нестабільний час.

«Відірваний» спостерігач квіток

часом відчуває

близькість з ними

так, коли вони відриваються від гілки…

Саме він впадає в глибоку печаль.

Saygio

Проводячи час на терасі під час локдауну, я часто почувався меланхолічно, коли помічав маленький бутон, що розквітав у пишну квітку лише для того, щоб за короткий час впасти і зів’янути. Я розмірковував про цю, здавалося б, трагічну мінливість. Але мене осяяла думка, що кожна квітка живе, щоб виконувати свій обов’язок: ширити аромат, поширювати Красу та навіть пробуджувати радість. Чи переймається квітка тим, що впаде з гілки та загине? Чи короткочасність життя применшує його повноту? Схоже, що квіти готові зустріти смерть будь-коли, коли б та не забажала прийти. Вони ніби живуть моментом, задоволені тим часом, що їм відпущено, та повністю присвячують себе життю. Їхнє мовчазне почуття радості та нестримна здатність проживати кожну мить мене дуже надихнули та пролили світло на мою особисту параною. Негативні думки про проблеми зі здоров’ям, яким я потураю, і страх перед невизначеністю завтрашнього дня паралізували мене та не давали повноцінно жити сьогоденням. В теперішньому моменті, навіть коли є певні складнощі, біль чи опір, я усвідомлюю, що моя вища сутність, яка бачить все, може пережити страх спокійно та просто дозволити цій швидкоплинній емоції пройти.

Одного разу відомий буддійський вчитель Аджан Ча (Ajahn Chah) підняв гарну китайську чайну чашу та промовив: «Для мене ця чаша вже розбита. Оскільки я знаю її долю, я можу цілком насолоджуватися нею тут і зараз. І коли час прийде, її не стане.» Це знову підштовхує мене досліджувати цю ілюзію контролю та свободу, яка полягає у вмінні спокійно приймати Істину про швидкоплинну і непевну природу фізичного тіла. Ключ в тому, щоб прийняти цю істину та переконання, що розбита чаша —це доля, а не відхилення. Здається, ніби життя намагається привернути нашу увагу до чогось, що виходить за межі видимої, матеріальної сутності речей.

Сьогодні я одягаю літній одяг

і вирушаю в подорож у світ,

який я ще не бачив.

Мічіказе (Michikaze, 1709)

Але що таке насправді «смерть»? Кінець потоку свідомості, як ми її розуміємо? Цілковите з’єднання з темною порожнечею небуття? Сон, настільки глибокий, що ніхто не в змозі пробудити нас від нього? І думка, що викликає в мене цілковитий жах: якщо я прокинусь від того сну, чи зможу впізнати себе? Однак це, можливо, неправильний спосіб досліджувати цей найзагадковіший бік життя. Натомість, мабуть більш цікавим є питання, чи існує відчуття «існування» та «життя» після того, що ми називаємо «смерть», за межами фізичного тіла. Всі езотеричні вчення погоджуються, що справжня природа людини не обмежена тілом, емоціями чи раціональним розумом. Подібно піску, що прослизає поміж слизькими пальцями, наша теперішня ідентичність, багатство, статки, статус, зв’язки, сім’я, друзі — ніщо з цього в нинішній формі не перейде з нами на той світ. І якщо природа всіх цих речей непостійна, то що тоді «Я» без цієї непостійності?

Розгадуючи цю істину, яка полягає у вмінні розрізняти в нашій природі вічне і минуще, ми намагаємося збагнути нашу справжню природу. Можливо, дехто з нас переживав глибокі моменти тиші, коли здається, що час зупинився. Це відчуваєш, коли зустрічаєш напрочуд гарний ландшафт, дивовижного птаха чи чарівний витвір мистецтва, — і в такі моменти усвідомлюєш, що ти є, навіть коли раціональний розум чи відчуття власного «Я» зникають.

Тому я обираю шлях класичної філософії, за допомогою якої зрозумів, що ми — це взагалі не наші «особистості» чи «тіла». Натомість нестаріючі традиції стверджують, що в основі ми є душі, краплі океану в єдиному полі свідомості. Відкриття істини, що я — це моя душа, і що фізичне тіло — тільки прояв мене справжнього в часі й просторі — це лише початок. Це переконання може розвиватися не одне життя, щоб нарешті дозріти. Але це також впливає на те, як я вирішую жити сьогодні.

Містична й езотерична мудрість Вед і буддизму пропонують ідею реінкарнації та стверджують, що наприкінці кожного життя ми скидаємо тіло, наче старий одяг, і вбираємося у нове, щоб продовжити еволюцію свідомості, допоки не навчимося жити нашою істинною природою. Для мене філософський шлях саме в тому, щоб вміти жити згідно з цією істиною кожен день. Якщо я вірю, що я — це моя душа, це змушує мене прийняти той факт, що в кожному втіленні я просто одягаю нову особистість… Так само і всі інші з’являються на світ в новій ролі, з іншою статтю, національністю, кармічною ідентичністю. Під усіма цими масками ми ніщо інше, як співдружність душ. Виникає почуття глибокої любові до всіх істот. Через це я менше турбуюся про власний комфорт і своє минуще Я. Натомість я почав шукати відповіді на питання: Чому мені дісталося це тіло? Як я можу використовувати цю особистість, щоб вона мені краще слугувала?

Я також розумію, що усвідомлення смерті дозволяє нам проживати кожен момент, цінуючи можливість перетворювати час, відпущений нам на Землі, на щось цінне. Бутанці, наприклад, мають традицію розмірковувати про смерть п’ять разів на день. Чи не здалося б це хворобливим для більшості з нас? Але ні; мабуть, це і є ключ до глибшого почуття радості. Можливо, що постійне розмірковування про смерть може підштовхнути нас до більш радісного та змістовного життя в кожній, навіть в найбуденнішій справі. Теперішній момент ніколи не повториться. Усвідомлення реальності смерті викликає в нас бажання привносити красу, мужність і радість в кожну мить життя. Чи можу я безперервно вправлятись бути більш зосередженим, і вести життя, сповнене доброчесності, співчуття та справедливості?

Навіщо ж тоді боятися Смерті? Знання та переконання засяють з глибини мого єства, коли прийде час, а наразі я вибираю залишатися відданим своєму життю, вчитися приймати радість і смуток, сміливо дивитися в очі своїм страхам, вчитися любити, використовувати це минуще тіло як інструмент для ушляхетнення свідомості. Предковічна Мудрість стверджує, що «Смерть» і «Життя» — лише миті в безперервності буття, і тому Життя продовжується завжди.

Великий суфійський містик Румі пише: «Кожен смертний скуштує смерть, але мало хто скуштує Життя». Кажуть, що напередодні смерті він зачитав одну зі своїх натхненніших поем. Я закінчую це дослідження уривком з чарівної поеми Румі, яка називається «Коли я помру».

«Пам’ятай, що могила — лише завіса, за якою рай.

Ви побачите тільки, як я сходжу в могилу. Тепер дивіться, як я повстану.

Хіба може бути кінець, коли сонце сідає чи місяць опускається.

Здається, ніби це кінець, ніби сонце сідає, але насправді це світанок,

Коли могила прийме тебе в свої обійми, тоді душа твоя звільниться.

Чи бачив ти коли-небудь, щоб насіння впало в землю та не проросло новим життям?

Чому ж ти сумніваєшся, що не проросте насіння, яке зветься людиною?

Чи бачив ти коли-небудь, щоб відро, яке підняли з колодязя, було порожнім?

Навіщо тужити за душею, якщо вона може повернутися, мов Йосип з колодязя?

Коли зімкнеш уста навіки,

Твої слова й душа належатимуть світу, де нема ні простору, ні часу».